Дифамація і відшкодування шкоди

Юридична допомога

www.intheblack.com

Одним з основних видів відповідальності за помилки в роботі журналіста є цивільно-правова відповідальність у вигляді відшкодування нанесеної моральної та майнової (матеріальної) шкоди. При чому найчастіше така відповідальність настає через поширення недостовірної інформації або інформації з обмеженим доступом, що наносить шкоду честі, гідності і діловій репутації особи (дифамацію).

Частина четверта статті 32 Конституції України визначає, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Судова практика з питання відшкодування моральної шкоди за дифамацію є достатньо багатою, і концептуальні підходи, які застосовуються судовими органами під час розгляду таких справ, в основному залишаються незмінними. Зокрема ці підходи і принципи викладені в Постанові Пленуму Верховного Суду України  N 4 від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди». З розвитком мережі Інтернет у судів виникли додаткові питання, зокрема щодо особи, яка має відповідати у випадку поширення недостовірної інформації в мережі Інтернет. Проте суди вже напрацювали практику і щодо цього. Постанова Пленуму Верховного Суду від 27.02.2009  N 1 «Про судову практику у справах про захист  гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації  фізичної та юридичної особи» визначає, окрім іншого, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту. Деякі моменти щодо достовірності інформації в мережі Інтернет були мною розкриті в матеріалі на сайті ІМІ «Інтернет-ЗМІ і відповідальність за достовірність інформації». Проте охопити всі аспекти цієї великої і складної теми в одному матеріалі неможливо.

Отже, журналіста і засіб масової інформації, в якому він працює, можуть притягнути до цивільно-правової відповідальності і примусити відшкодувати нанесену шкоду в наступних випадках:

• Поширення недостовірної і неправдивої інформації – тобто матеріалів і повідомлень про факти, події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але інформація про них не відповідає  дійсності через неповноту або перекрученість;
• Поширення правдивої інформації, але з обмеженим доступом, зокрема інформації про приватне життя людини, інформації про персональні дані особи тощо.

Вимога відшкодування може стосуватися матеріальної (майнової) шкоди, нанесених збитків; або ж немайнової, моральної шкоди.

Матеріальною, майновою шкодою або збитками відповідно до частини другої статті 22 Цивільного кодексу України є:

«1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).»

Відповідно особа, яка вважає, що їй нанесли матеріальну шкоду через розповсюдження недостовірної інформації або інформації з обмеженим доступом, має в суді довести наявність такої шкоди і її розмір. Наприклад якщо внаслідок поширення недостовірною інформації було зірвано підписання контракту – розміром матеріальної шкоди може бути дохід, який мав бути отриманий від виконання контракту.

Моральну шкоду частина друга статті 23 Цивільного кодексу України визначає наступним чином:

«2. Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.»

При цьому розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

В Україні не існує офіційних і затверджених відповідними компетентними органами методів і методологій визначення розміру моральної шкоди. Ті розробки, що часом трапляються в мережі Інтернет, є особистими напрацюваннями окремих адвокатів і адвокатських об’єднань, і не є джерелами права для суду, не враховуються судами в якості доказів та в якості обгрунтування позовних вимог. Хоча такі методології можуть використовуватись в якості допоміжного засобу при визначенні розміру моральної шкоди.

Таким чином у випадку поширення недостовірної інформації або інформації з обмеженим доступом, що принижують честь, гідність, ділову репутацію особи, на визначення розміру моральної шкоди будуть впливати наступні фактори:

1. Наскільки поширена інформація принижує честь і гідність особи, підриває її репутацію? Наприклад, неправдиве повідомлення про скоєння злочину особою (без вироку, який набрав законної сили) наносить більшу шкоду, ніж звичайна негативна інформація про особу.
2. Чи здійснював журналіст перевірку інформації, яку поширював, чи знав або мав би знати про її недостовірність або обмеженість доступу? Наприклад якщо журналіст здійснював перевірку отриманої інформації, а тому мав обгрунтовані переконання в її правдивості – відповідно до частини шостої статті 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» журналіст та/або засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснював її перевірку.
3. Яка аудиторія могла побачити оприлюднену інформацію? Рівень нанесеної шкоди залежить від кількості осіб, які могли бачити поширювану інформацію, а також від кола осіб. Зокрема на розмір впливає - чи могли бачити поширювану інформацію ті, хто тим чи іншим чином впливають на особу, відносно якої була поширена інформація (роботодавці, близькі родичі тощо).
4. Який статус особи, відносно якої була поширена інформація? Наприклад відповідно до частини четвертої статті 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» у разі розгляду судом спору щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом або засобом масової інформації як відповідачем та політичною партією, виборчим блоком, посадовою особою (посадовими особами) як позивачем суд вправі призначити компенсацію моральної (немайнової) шкоди лише за наявності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації. Суд враховує наслідки використання позивачем можливостей позасудового, зокрема досудового, спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності, ділової репутації та врегулювання спору в цілому. З урахуванням зазначених обставин суд вправі відмовити у відшкодуванні моральної шкоди. Також частиною другою статті 31 Закону України «Про інформацію» передбачено, що суб'єкти владних повноважень як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати в судовому порядку лише спростування недостовірної інформації про себе і не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадових і службових осіб права на захист честі, гідності та ділової репутації в суді.

Під час визначення розміру відшкодування моральної шкоди українськими судами враховуються також принципи, визначені судовою практикою Європейського суду з прав людини - на підставі Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Зокрема перелік цих принципів міститься в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Ляшко проти України»:

«41. Суд іще раз наводить такі основоположні принципи в цій сфері:

(a) свобода вираження поглядів являє собою одну з важливих засад демократичного суспільства та одну з базових умов його прогресу та самореалізації кожного. Предмет пункту другого статті 10 застосовується не тільки до "інформації" чи "ідей", які були отримані зі згоди чи розглядаються як необразливі чи як малозначущі, але й до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без чого неможливе "демократичне суспільство". Як передбачено в статті 10, ця свобода має винятки, які, проте, повинні чітко тлумачитись, та потреба в таких обмеженнях має бути переконливо встановлена (cf., Jersild v. Denemark, рішення від 23 вересня 1994, Series A no. 298, р. 23, п. 31; Janowski v. Poland [GC], no. 25716/94, п. ЗО, ECHR 1999-I; Nilsen and Johnen v. Norway [GC], no. 23118/93, п. 43, ECHR 1999-VIII; and Fuentes Bobo v. Spain, no. 39293/98, п. 43, 29 лютого 2000).

(b) Преса відіграє важливу роль в демократичному суспільстві. Хоча вона не повинна переступати певні межі, зокрема, що стосується захисту репутації та прав інших, а також розголошення конфіденційної інформації, обов'язком преси, тим не менш, є поширення інформації та ідей у спосіб, сумісний із її обов'язком і відповідальністю, щодо всіх питань, що становлять громадський інтерес, включаючи питання правосуддя (див. De Haes and Gijsels v. Belgium, рішення від 24 лютого 1997, Reports 1997-I, рр. 233-34, п. 37 та, mutatis mutandis, Cumpana and Mazare v. Romania [GC], no. 33348/96, пп. 92-110, ECHR 2004-...). Це не тільки завдання преси - поширювати подібну інформацію та ідеї - суспільство також має право отримувати їх. Інакше чи здатна була б преса відігравати цю життєво важливу роль "вартового пса демократії" (див. Thorgeir Thorgeirson v. Iceland, рішення від 25 червня 1992, Series A no. 239, р. 27, п. 63). Стаття 10 захищає не тільки ідеї як такі або висловлену інформацію, а також форму, в якій їх подано (див. Oberschlick v. Austria (no. 1), рішення від 23 травня 1991, Series A no. 204, р. 25, п. 57). Свобода журналістських висловлювань також припускає певний ступінь перебільшення чи навіть провокації (див. Prager and Oberschlick v. Austria, рішення від 26 квітня 1995, Series A no. 313, р. 19, п. 38, and Thoma v. Luxemburg, no. 38432/97, пп. 45 та 46, ECHR 2001-III).

(с) Свобода преси надає громадськості один з найкращих засобів отримання інформації та формування ідей та ставлення до політичних лідерів. Більш загально, свобода політичних дебатів перебуває в самому серці побудови демократичного суспільства, що наскрізь пронизує Конвенцію ( 995_004 ). Межі припустимої критики відповідно ширші, коли йдеться про політика, ніж коли йдеться про пересічного громадянина. На відміну від останнього, кожне слово та дія першого неминуче та свідомо стають об'єктом ретельного вивчення з боку журналістів та громадськості, і, отже, він повинен виявляти вищий ступінь толерантності (див. Lingens v. Austria, рішення від 8 липня 1986, Series A no. 103, п. 42).

(d) Межі припустимої критики за певних обставин можуть бути ширшими, коли йдеться про державного службовця, що виконує свої повноваження, ніж коли йдеться про фізичних осіб. Проте не можна стверджувати, що державні службовці свідомо піддають ретельному обстеженню кожне своє слово чи дію в тій самій мірі, як це роблять політики, і, отже, до них повинні застосовуватись ті самі механізми, що й до останніх, коли йдеться про критику їх діяльності. Державні службовці повинні користуватися громадською довірою в умовах, позбавлених надзвичайного занепокоєння, що зробить вдалим виконання ними своїх завдань. Отже, може постати необхідність у їх захисті від образливих словесних нападок під час виконання ними своїх обов'язків (див. Janowski, процитоване вище, п. 33, and Nikula v. Finland, no. 31611/96, п. 48, ECHR 2002-II).

(e) Більше того, повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 19 (див. Lingens, cited above, р. 28, п. 46).

(f) Природа та суворість покарання також є факторами, які слід брати до уваги під час визначення пропорційності втручання (cf, Ceylan v. Turkey [GC], no. 23556/94, п. 37, ECHR 1999-IV та Tammer v. Estonia, no. 41205/98, п. 69, ECHR 2001-I). Більше того, домінуюча позиція, яку посідає Уряд, змушує його більш зважено вдаватися до кримінальних проваджень, зокрема в тих випадках, коли є змога вдатися до інших засобів у відповідь на невиправдані нападки чи критику його противників чи ЗМІ. Однак вжиття на власний розсуд заходів, навіть кримінальних за природою, що покликані належним чином (але не надмірно) реагувати на дифамаційні звинувачення, що позбавлені підстав чи недобросовісно сформульовані, залишається правом органів влади відповідної держави як гарантів громадського порядку (див. Castells v. Spain, рішення від 23 квітня 1992, Series A no. 236, п. 46).»

Щодо поширення інформації з обмеженим доступом відносно особи існує одне виключення, яке звільняє журналіста та засіб масової інформації від відповідальності – це суспільна важливість інформації. Стаття 29 Закону України «Про інформацію» визначає:

«Стаття 29. Поширення суспільно необхідної інформації

1. Інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.

2. Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов'язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.»

Також законодавство України звільняє від відповідальності за висловлювання оціночних суджень, якщо тільки такі оціночні судження не є образою, висловленою в брутальній і принизливій формі. Частинами першою і другою статті 30 Закону України «Про інформацію» передбачено:

«1. Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

2. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.»

Тож підводячи підсумок, можна зазначити, що для убезпечення журналіста і засобу масової інформації від позовів про відшкодування моральної шкоди за розповсюдження недостовірної інформації або інформації з обмеженим доступом, варто ретельно перевіряти інформацію, зокрема використовуючи декілька різних джерел, мати докази отримання інформації і не поширювати персональних даних про особу.

Кожний конкретний випадок може вимагати окремої правової оцінки. Нагадуємо, що в ІМІ працює правова Гаряча лінія. Журналісти, засоби масової інформації та інші учасники інформаційних відносин можуть звертатися з питаннями за телефоном 050-44-77-063 або електронною поштою [email protected]. Консультації надають досвідчені медіаюристи Роман Головенко та Алі Сафаров.