Інтернетна неприязнь до журналістики: з якими проявами онлайн булінгу зустрічаються закарпатські медійники
www.myjewishlearning.comУ кращому разі – «порадити» як писати і на які теми, у гіршому – відверто нахамити, а то й погрожувати. З такими реаліями зустрічаються працівники і працівниці медіа – як у соцмережах, так і на майданчиках для коментування інформаційних вебсайтів. У тому числі – й у закарпатському сегменті Інтернет-простору. Не звертати уваги на коментарі, пробувати дискутувати чи заборонити дискутування взагалі? Чи може так званий Інтернет булінг вибити медійників і медійниць із робочої колії? Звернемо увагу на окремі кейси у найзахіднішій області країни.
Дехто не проти похамити на сайтах
Як показує точковий моніторинг інтернет-ЗМІ Закарпатської області, коментарі негативної спрямованості з’являються, зазвичай, у матеріалах резонансної тематики на кшталт кадрових призначень, кримінальних подій за участю високопосадовців, історичних статей. Наприклад, у статті-блозі журналіста Олександра Гавроша «Подарунок до Тріанона: чому Берегівський район, а не Виноградівський?» від 22 червня, де описується історія питання поділу Угорщини та згадується питання створення у Закарпатській області Берегівського району, найперший коментар невідомого під ніком «Бограч» такий (оригінал допису збережено – Авт.): «Таке враження, шо автор взагалі не був у Берегові. Які там ....можливі би сепарські би тенденції би ??Люди до вас там жили спокійно , і після вас далі будуть жити спокійно. Хвате займатись колотнече». Як бачимо, невідомий читач не пробує навести певні аргументи, а одразу натякає на нібито некомпетентність автора. Крім того, публіцистичний матеріал, де йдеться про історію питання, коментатор безапеляційно відносить до «займання колотнечею».
Втім це ще м’який коментар, у порівнянні із опублікованою сайтом «Закарпаття-онлайн» інформацією про призначення нового керівника митниці із посиланням на джерело – журналіста-блогера Віталія Глаголу. Тут невідомі у хамовитій формі дорікають, чого не інформує про інші речі, і вживають образливі слова (з етичних міркувань не відтворюватимемо дослівно. – Авт.).
В інформації згаданого сайту про фіксацію на фото одного із керівників поліції нібито п’яним за кермом на адресу редакції також посипалися негативні коментарі, які були видалені адміном. Наразі автору невідомо, що саме писалося, втім лишилися пояснення адміна – «Хамство. Коментар видалено. Адмін»; «Хамство і анонімний перехід на особистості. Тут не помийниця. Коментуйте по суті публікації. Коментар видалено. Адмін». У іншій новині кримінального відтінку – «Заставу в 1,89 млн грн за ексочільницю департаменту охорони здоров’я Закарпатської ОДА вніс угорський фонд» – також був коментар невідомого під ніком Ден, наразі лише можливо зафіксувати коментар модератора – «Повправляйтеся у ляканні деінде. Коментар видалено. Адмін».
У соцмережі дехто не проти похейтити публікації
Загалом, за даними дослідження ІМІ, 88% українських медійників стикалися з інтернет-тиском (атаки ботів, погрозливі листи, булінг, психологічний тиск тощо). При цьому 87% опитаних пов’язують кібербулінг із своєю професійною діяльністю. Щодо типів онлайн тиску, респонденти вказали, що найчастіше ставали жертвами атак ботів або тролів (42% опитаних). На другому місці серед загроз виявилися злами акаунтів (15%), третє місце посіли листи з погрозами, про які зазначили 14% респондентів. Рідше медійники стикалися з прослуховуванням розмов (10%) та фішингом (7%).
Якщо говорити про закарпатські інформаційні сайти, то, як зафіксував автор, більшість з них модерує коментарі – до чи після публікації. А от коли журналісти і журналістки поширюють свої матеріали у соцмережах, то тут почасти можна отримати холодний душ потоків Інтернет-ненависті – як від ботів, так і від цілком реальних людей.
«Із такими, конкретними нападками я зіштовхнулася тоді, коли почалася пандемія коронавірусу. До того це були радше рандомні коментарі невдоволених людей, які важко назвати булінгом чи конкретними нападками, – згадує свою історію кореспондентка інтернет-видання 0312.ua Ірина Сов’як. – А от коли почалася пандемія, країну закрили на карантин, градус почав наростати. Будь-яка новина про коронавірус викликала сплеск агресії у соцмережі. Спершу це були просто злісні коментарі у стилі «ви брешете», «перестаньте це писати» тощо. Потім у коментарях почали використовувати моє ім'я, звертатися конкретно до мене – уже із прокльонами. Останньою краплею стали приватні повідомлення – коли люди почали з погрозами: «Це тобі так не зійде з рук», «Ти понесеш за це відповідальність», іноді усе це супроводжувалося ненормативною лексикою на мою адресу». Ірина додає: «Перший час я просто це ігнорувала або блокувала цих користувачів. Але в кінцевому результаті я дистанціювалася від цієї теми. Перестала писати і тим паче поширювати новини на ці теми. Не стільки через те, що боялася за життя своє чи близьких, скільки через те, що це дуже погано позначилося на моєму ментальному здоров'ї».
Про потоки негативу від користувачів соцмережі розповіла і журналістка-фрілансерка Ольга Беца, яка спеціалізується на матеріалах чутливої тематики.
«Я писала про проблеми жінок в армії, зокрема – непристосованість інфраструктури, медичні проблеми, історії жінок-ветеранок АТО. Намагалися розкрити цю тему з усіх сторін. І коли цей матеріал публікувався уже у певних групах мережі «Фейсбук» було дуже багато негативних посилів. Починаючи від «жінці не місце в армії» і кінчаючи – «напишіть щось інше, ви всі брешете». Такий кейс, який мені найбільше запам’ятався – у групі «Ужгород» – матеріал про закарпатських жінок-військових... Доволі великий. Я, до речі, не впевнена, що ті люди, що коментували, дочитали його до кінця, але прийшли коментатори, які стверджували – описані проблеми у статті неправдиві, зокрема і те, що жінка-військова у селі відчувала зневагу через те, що на думку окремих односельчан жінці не слід бути військовою. Були закиди мені, як авторці, що потрібно інакше писати, формувати думку лише про позитивний досвід військових і в такому руслі. Були і негативні коментарі на адресу героїнь статті. Також у мене був матеріал про жінок-політикинь – депутаток закарпатських місцевих рад. Там були історії депутаток, був прогноз щодо кількості жінок-депутаток у майбутньому. Після того, як матеріал я запостила у локальну групу, пішли образливі коментарі накшталт «долбані феміністки, долбані журналістки, в нас гендерних проблем нема». Я намагалася щось апелювати, відписувати, але зрештою я втомилася і перестала це робити. В підсумку – просто закрила коментарі». На думку Ольги, частина коментаторів була точно реальними людьми, а от частина, можливо, й ботами.
Також Ольга пригадала, що коли вийшла її стаття про ЛГБТ військових, у «Фейсбуці» посипалася купа негативу, типу «продалися Соросу» і в тому ж дусі. Коли у соцмережі була поширена стаття щодо ЛГБТ людей з інвалідністю, також пішли коментарі у стилі – все це погано і що це пропаганда поганого.
Наведені історії та факти зайвий раз свідчать, що проблема булінгу онлайн в Україні є, і вона може стати реальною загрозою для професії працівників ЗМІ. З однієї сторони, закрити коментарі для інтернет спільноти – з боку може виглядати, ніби медійник, медійниця не хочуть чути думки сторонніх, перш за все – власних потенційних читачів (глядачів, слухачів). З іншої – якщо чутлива чи резонансна тематика стає каталізатором для «онлайн биття» журналіста, журналістки, то зрозуміти їх можна, коли вони не дозволяють коментування. Сподіватимемося, що для журналістського середовища буде розроблено конкретні методики щодо вирішення проблеми онлайн булінгу. І тоді частка потенційних загроз для професійної діяльності медійника хоч трохи, та все ж зменшиться.
Ярослав Гулан
