Поведінка під час допиту із застосуванням тортур
jfp.org.uaЖурналіст і письменник Станіслав Асєєв, якого бойовики “ДНР” 28 місяців утримували в “Ізоляції”, на прохання ІМІ ділиться своїм досвідом пережитих тортур під час полону та надає деякі рекомендації, як поводитися.
Насамперед варто зауважити, що тортури – це цілий комплекс заходів, спрямований переважно не на те, щоб зламати людину фізично, а на те, щоб знищити її як особистість. Саме тому великого значення надають залякуванням, які посилюють відчуття фізичного болю, і приниженням. Те, що буде описане нижче, показує далеко не всі можливі варіанти катувань у донецьких підвалах. Я лише спробую коротко передати власний досвід крізь призму тих “процедур” (одна з улюблених назв тортур у місцевих), через які пройшов сам.
Мої “процедури” відбувалися не в “Ізоляції”, куди я потраплю через півтора місяця, а у звичайних світлих кабінетах у центрі Донецька просто посеред дня. До великих пальців моїх рук прив’язували дроти й пускали електричний струм, але, по суті, нічого не змінилося: ні темряви, ні грізних підвалів, у яких катуватимуть моїх майбутніх співкамерників. Потім мене завели до кабінету, де чекає найлегше: ПР-73, або ж просто гумовий кийок.
Якийсь час мене били ним щоразу в одне місце ледь вище коліна – вже за кілька хвилин шкіра під джинсами надимається, немов мильна бульбашка. В “Ізоляції” таких людей згодом назвуть “світлофорами” – через ефект, коли все тіло перетворюється на одну суцільну гематому: спершу лілового кольору, який потім переходить у жовтий і зелений відтінки. З мене ж світлофор вийшов частковий. Навпроти сиділи чекісти, і я під час ударів мав відповідати на запитання на кшталт “Що ти за тварюка така, якщо не поважаєш вибору народу – жити в окремій країні?”. Якщо я бодай на секунду замислювався або намагався пояснити, що через біль не можу сконцентруватися, – бити заходилися дужче і частіше, тому абсурд почався вже тут: доводилося розмовляти, вдаючи, що паралельно на мене не лягає ПР-73.
Після такого нетривалого “спілкування” мені знову натягнули на голову мішок і повели коридором до сусідньої кімнати, де мішок зняли. Саме в тій кімнаті все і сталося. Я побачив перед собою трьох людей у балаклавах і невелику відкриту відеокамеру, на яку мене ввічливо, звертаючись лише на “ви”, попросили стисло розповісти мою біографію. Оте “ви” створювало ілюзію, ніби все буде не так уже й погано. Тієї миті я ще не уявляв собі ні масштабів “підземного світу” Донецька, ні того, що в цих стінах катувань зазнають дев’яносто дев’ять зі ста осіб. У цьому я зміг переконатися, щойно зачинилося вічко відеокамери, а до кімнати внесли якийсь старий телефонний апарат.
Як з’ясувалося, цей прилад – місцева знаменитість, що зветься “польовий поліграф”, або ж просто ТАПІК: телефонний апарат польовий з індуктивною котушкою. Від нього тягнулися два дроти, які тут-таки прив’язали до моїх великих пальців. Усупереч очікуванням, підставою для першого удару струмом стало, здавалось би, цілком невинне запитання: “Що за номер у твоєму телефоні?” Попри початок стадії шоку я таки зрозумів, що то був виклик в одне з відділень банку, який зробили навмисне просто звідсіля, тому сказав: “Не знаю, я на нього не телефонував”. Неправильна відповідь – і через мене вперше провели електричний струм.
Узагалі давати за такої ситуації будь-яку заперечну відповідь – це прирікати себе на електрику, і це я збагнув з цілої низки наступних, на перший погляд абсурдних запитань. Наприклад, мене тут-таки запитали, як часто я мастурбую. Підступ у тому, що спершу вам ставлять ті запитання, відповіді на які для них очевидні і які незручні для вас. І якщо людина починає брехати вже тут, на початковій стадії, її тортури стають жорстокіші й триваліші. До того ж вас намагаються збити з концентрації, переходячи, скажімо, від питань про шпигунство, у якому обвинувачували мене, до запитань про те, чи вірю я в Бога і чи стрибав з парашутом.
Цей на перший погляд хаос насправді має чітку мету: примусити вас відверто збрехати. На запитання про парашут я відповів “Так”, і мене відразу ж запитали: “Який тип парашута?” Коли я відповів: “Крило” – умить дістав удар струмом і чимось твердим у потилицю з криком про те, що я брешу. Певно, що ці люди не могли знати реальності, для них важило одне: примусити змінити відповідь, а тоді катувати ще нещадніше і довше, обвинувачуючи в брехні. Запитання про сім’ю чи про Бога роблять вас м’якшими, створюють ілюзію послаблення, “людської розмови”, і тоді наступний удар струмом буде значно болючіший. До того ж варто розуміти, що впродовж усього часу найввічливішим звертанням до вас буде слово “тварюка”, і це теж має понизити рівень самооцінки й прищепити почуття провини. А коли під час розмови про Бога один з них несподівано звернувся до мене на “ви” – все почалося наново. “Американські гірки” з методичок радянських часів.
Ясна річ, це вдасться осмислити згодом, коли всьому настане край, але деякі деталі я встиг усвідомити просто там. Скажімо, щойно мене всадовили, як один з них у доволі грубій формі мовив: “Чого з ним морочитися? Відріжмо нахрін голову і викиньмо в Кальміус!” Але цієї миті я раптом збагнув, що всі вони – в балаклавах. Якщо ви насправді намірилися відрізати комусь голову, навряд чи ховатимете своє обличчя. Або ще один приклад: мене весь час запитували про якогось зв’язківця, якого, звісно ж, не існувало. І я зрозумів, що жодним чином не можна вигадувати й називати те, чого немає.
Справді, на кожну таку вашу відповідь вони подають інтенсивніший струм, але в цьому разі краще перетерпіти, ніж угрузнути у фактах, яких не існує і які зрештою відберуть у вас чимало здоров’я. Подібна історія сталася з хлопцем, з яким я познайомився вже в донецькому СІЗО. Він так само, як і я, сидів на стільці під струмом, хоча не мав жодного стосунку до спецслужб узагалі. Та якоїсь миті не витримав і на запитання про куратора вигадав майора, та ще й придумав йому прізвище. Через це втратив здоров’я значно більше, коли його кати нарешті усвідомили, що вигадує хлопець через струм у ногах.
Зрештою мені заборонили навіть кричати: мовляв, якщо я видам іще бодай звук, то відріжуть мені частину носа. А тоді показово вдарили по переніссю здоровим тесаком, лезо якого виявилося тупим. На той час один із дротів мені вже кинули на ліве вухо, і я мусив відповідати під дією скорочення лицевих м’язів. Звісно, мова ставала нечітка, і тому хтось із катів лише додавав струму. Один з ударів я дістав і за свій попередній роман, де була змальована моя поїздка у Французький іноземний легіон. Ці люди не сумнівалися, що вже тоді я був завербований спецслужбами та й загалом поїхав туди, бо “людей хотів убивати”. Слід зауважити, що тоді мені вже було байдуже до цього допиту, адже я дослівно звисав зі стільця й лише час від часу приходив до тями з новою порцією електрики.
Фінальною стадією тортур завжди стає погроза, що вас відведуть у камеру, де цієї ж ночі “опустять”, простіше кажучи – зґвалтують. І якщо я хочу сидіти в “одиночці”, то маю якнайшвидше все попідписувати. Як з’ясується згодом, ця погроза не була порожнім блефом, адже в “Ізоляції” досить часто вдавалися до сексуального насильства, зокрема щодо чоловіків. Тож вони й справді тримали із собою людей з-поміж в’язнів, які виконували цю “роботу”, а тоді їх ховали у в’язницях в окремі камери, щоб інші зеки не розірвали їх на шмаття. Тому подібні речі в тій системі варто сприймати серйозно і не думати, що це чистий блеф.
Нарешті, вже вночі, я і справді опинився в “одиночці” підвалу, де був півтора місяця, перш ніж нас відвезли в місце, звідки я просився назад у підвал.
Станіслав Асєєв, журналісті письменник
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" у межах проєкту "Мобілізація зусиль для вирішення викликів у медіасфері України". Матеріал відбиває позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду "Відродження".
